1.Методологія і принципи психологічного дослідження.
Дослідницька діяльність у вищій
школі є основним засобом перевірки ефективності педагогічних впливів на
студентську аудиторію. Це єдине джерело
дієвого пізнання особливостей студентського віку, умов становлення студентів як
фахівців і професійного зростання їх як особистості. Психологія вищої школи –
наукова галузь, оскільки використовує наукові методи, щоб описувати й
пояснювати психолого-педагогічні феномени, які мають місце в освітньому
просторі вищого навчального закладу.
При розв’язанні конкретних завдань дослідження важливе
значення має ставлення дослідника-науковця до основних категорій науки та
визначення своєї методологічної позиції, провідних теоретичних поглядів.
Методологія (від
гр. μέΰόδόξ – шлях дослідження, спосіб пізнання та λόγόζ – слово) – вчення про
методи пізнання та перетворення світу.
Методологія в широкому розумінні – вчення про
структуру, логічну організацію, висновки і засоби діяльності в галузі теорії та
практики (О. Г. Спіркін, Є. Г. Юдін). У вужчому значенні методологія вказує
науці шлях пізнання, отримання і пояснення необхідних фактів, вияв і розкриття
закономірностей явищ, які досліджуються. Це система взаємопов’язаних і
взаємодоповнюючих методів.
Як відомо, розрізняється: а) філософська методологія –
система діалектичних методів і принципів, які є найбільш загальними і діють на
всьому полі наукового пізнання та конкретизуються через загальнонаукову і
часткову методологію; б) загальна методологія – сукупність загальніших методів
(наприклад, методи загальної психології є одночасно її методами і загальною
методологією для окремих психологічних галузей: вікової, соціальної,
педагогічної психології, психології вищої школи та ін.; в) часткова
(спеціальна) методологія – сукупність методів у кожній конкретній науці.
Загальна і спеціальна методологія дозволяє створити
концепцію дослідження того чи іншого явища та аналізувати експериментальні й
емпіричні факти під кутом зору їх загальнотеоретичного розуміння.
Методологічні питання вивчення тієї чи іншої
психологічної проблеми можуть мати як теоретичний, так і вужчий, конкретний або
прикладний характер.
Загальна і спеціальна методологія дозволяє розробити
концепцію дослідження того чи іншого явища та аналізувати емпіричні факти й
експериментальні результати відповідно до їх загальнотеоретичного розуміння.
Одним із методологічних напрямів сучасної психологічної
науки є системний підхід (Б. Ф. Ломов), який полягає в уявленні, вивченні та
конструюванні психологічних явищ і об’єктів як системи. Системне дослідження
характеризується:
1.підходом до
досліджуваного явища, об’єкта як цілого;
2.розкриттям стійких
компонентів і зв’язків між ними, які утворюють структуру системи, тобто
забезпечують її впорядкованість і організацію;
3.знаходженням
вертикальних і горизонтальних структур, перші з яких передбачають різні рівні
та їх ієрархію;
4.управлінням, за
допомогою якого розвивається система, реалізуються зв’язки між різними
компонентами та рівнями.
Часто термін «методологія» використовується як
еквівалент поняття «науковий метод», оскільки єдино прийнятною методологією є
наукова методологія, а провідним принципом дослідження –принцип науковості.
Які ознаки наукового підходу до вирішення проблеми
психологічного дослідження?
По-перше,
проблема повинна бути визначеною. Визначити проблему означає охарактеризувати
її так, щоб вона стала доступною ретельному дослідженню. Вміння сформулювати
проблемне питання залежить від спостережливості науковця, його допитливості,
здатності помітити щось нове й цікаве, що виходить за межі відомого
психологічного знання.
По-друге,
проблема повинна бути викладена так, щоб її можна було пов’язати з сучасною
теорією та відомими емпіричними фактами. Без урахування чинних підходів і
наукових даних щодо її розв’язання результати дослідження не будуть становити
ніякої цінності, адже психологія – це набагато більше, ніж зібрання «сирих»
фактів. Вони повинні ще певним чином бути систематизовані та проінтерпретовані
в ракурсі психологічної теорії і примножених знань. Для дослідника це означає
опрацювання якомога повнішого обсягу наявних наукових джерел (наукова
література, електронна база даних, архівні матеріали відомих експериментів
тощо). Визначається предмет і мета дослідження.
По-третє,
повинна бути сформульована гіпотеза, яка потребує перевірки. Гіпотеза повинна
бути узгодженою з теоретико-методологічним підґрунтям і однозначно вираженою,
щоб її можна було підтвердити або відхилити результатами дослідження.
По-четверте,
повинна бути визначена процедура дослідження (етапи, конкретні методи і
методика дослідження). Можливості дослідника безмежні до тих пір, доки він
ретельно може здійснювати відповідний експериментальний контроль.
По-п’яте, збір
фактів, їх аналіз, узагальнення і пояснення. Важливо, щоб факти заслуговували
довіри. Для цього треба знати, яка кількість фактів є достатньою та як їх можна
перевірити на доказовість (це забезпечується методами математичної статистики).
По-шосте,
формулюються висновки, які є теоретичним підґрунтям для визначення теоретичної
значущості і наукової новизни результатів дослідження.
У психологічному дослідженні є логічні етапи (від
поставленої проблеми до висновків), а також загальні правила (принципи),
дотримання яких є обов’язковим для отримання достовірного матеріалу.
Головним таким принципом є принцип
об’єктивності, реалізація якого забезпечує надійність, однозначність
результатів і неупередженість автора при фіксації фактів та їх інтерпретації.
Це важливо тому, що наші суб’єктивні (особистісні) настанови можуть створювати
серйозні перешкоди на шляху розуміння поведінки людини. Ми привносимо в оцінку
психологічних фактів власні уявлення і свої цінності, які сформувалися в нашому
унікальному минулому досвіді. Саме тому треба враховувати валідність і
надійність методів дослідження, а зібрані емпіричні дані повинні пройти
перевірку на статистичну достовірність.
Що заважає об’єктивній інтерпретації отриманих даних?
По-перше,
певна упередженість дослідника, схильність бачити те, що він бажає бачити.
Через це він інколи не помічає ті факти, які не співпадають із його
очікуваннями (гіпотеза дослідження).
По-друге,
інколи досліднику бракує спостережливості або ж він сприймає психологічний факт
дуже вузько чи занадто широко.
Щоб добитися потрібної об’єктивності, треба застосувати
декілька методів або звести їх до мінімуму, проте суттєво збільшити обсяг вибірки
(кількість досліджуваних). Це дуже важливо, наприклад, при анкетуванні.
Психологічне дослідження проводиться за такими етапами:
1.Відповідно до
наукової проблеми і теми дослідження визначається його об’єкт і предмет, мета,
гіпотеза та завдання.
2.Вибір наукових
методів дослідження, які доповнюють один одного (наприклад, спостереження і
експеримент).
3.Визначення умов
дослідження (лабораторний або природний експеримент).
4.Розробка плану
експериментального дослідження.
5.Вибір методів
обробки емпіричних даних (кількісний, якісний аналіз).
6.Інтерпретація
зібраного експериментального матеріалу.
7.Формулювання
висновків і визначення сфери їх застосування.
Коротко охарактеризуємо ці етапи.
Обґрунтування актуальності проблеми дослідження здійснюється
на основі аналізу проблемної ситуації, яка відображає суперечність між реальним
станом об’єкта дослідження та сучасними завданнями (наприклад, особистісний
розвиток майбутнього фахівця як пріоритетний напрямок реформування вищої освіти
в Україні).
Одночасно досліднику потрібно розрізняти об’єкт і
предмет дослідження. Об’єкт дослідження – це частина
об’єктивної психологічної реальності (тобто того, що існує незалежно від нашої
волі та свідомості), яку потрібно дослідити. Предмет дослідження –
якась конкретна сторона, аспект, властивість або відношення об’єкта
дослідження. Об’єкт – це ціле, предмет – якась його частина.
При визначенні об’єкта потрібно враховувати, що об’єкт
у психологічному дослідженні – це процес або явище, що породжується проблемною
ситуацією та обирається для вивчення.
Предмет психологічного дослідження міститься в межах
об’єкта як вузька, чітко окреслена частина психологічної реальності, яка
безпосередньо досліджується.
Наприклад, об’єкт дослідження –
генезис професійного мислення студентів гуманітарного вищого навчального
закладу, а предмет дослідження – розвиток творчого
професійного мислення студентів університету засобами активних методів
навчання. Чітке формулювання об’єкта і предмета дослідження (не занадто
широкого та не дуже вузького) дає змогу досліднику отримувати справді наукові,
конкретні знання, які можна реально впроваджувати в навчальний процес.
Потрібно зазначити, що один і той самий об’єкт
дослідження може мати декілька предметів дослідження. Наприклад, об’єкт
психологічного дослідження – адаптація першокурсників до навчання у вищій
школі. Його предметом може бути, наприклад: 1) особливості дидактичної
адаптації першокурсників до вивчення психології у вищому навчальному закладі;
2) індивідуально-особистісні та соціально-психологічні чинники успішної
адаптації першокурсника до ВНЗ; 3) особливості соціальної адаптації
першокурсників до умов спільної діяльності в студентській академічній групі та
ін.
Надзвичайно важливо в науковому дослідженні визначити
мету, сформулювати гіпотезу та окреслити його завдання.
Мета наукового дослідження – головний елемент структури і надзвичайно
важливий методологічний інструмент дослідження.
Для правильної постановки мети дослідження потрібно
чітко уяснити:
1.Сутність
досліджуваної проблеми та її головні суперечності; основні проблемні питання
теоретичного та (або) експериментального характеру, які підлягають вирішенню
шляхом наукового дослідження.
2.Сучасне теоретичне
знання, яке може бути використане для пояснення структури і законів
функціонування об’єкта, який вивчається.
3.Основні шляхи та
обсяги необхідного теоретичного та (або) експериментального обґрунтування
предмета дослідження.
4.Відомі в
психології (або провідній щодо об’єкта дослідження науці) методи і засоби для
проведення теоретичного та (або) експериментального вивчення предмета.
Не потрібно формулювати мету як «Дослідження…»,
«Вивчення…», тому що ці слова вказують на засіб досягнення мети, а не на саму
мету. Наприклад: «Визначити особливості, механізми і детермінанти становлення і
функціонування саморегуляції професійного мислення в умовах розробленої системи
розвивальних психотехнологій» (Н.І.
Пов’якель), «Теоретичне обґрунтування
та експериментальне виявлення особливостей генезису моральної самосвідомості
підлітка як вихідної засади його особистісного зростання» (І.С. Булах).
Центральне місце в дослідженні посідає гіпотеза,
яка є конкретною формою наукового передбачення. Гіпотеза виступає у вигляді
припущення, що висувається для пояснення явища, яке вивчається, його сутності,
структури, зв’язків, рушійних сил та ін.
Гіпотеза правомірно вважається головним методичним
стрижнем будь-якого дослідження, однак тільки тоді, коли їй підпорядкований
цілеспрямований пошук, обробка й аналіз наукової інформації на всіх етапах
дослідження.
Для правильної розробки та побудови гіпотези потрібно:
1.Однозначно
встановити рівень основних суперечностей між найменш розробленими питаннями
проблеми дослідження.
2.Уточнити
невизначені або заново введені наукові поняття як елементи предмета
дослідження, на основі логіки дослідження дати однозначне їх трактування, якщо
потрібно – визначити у вигляді припущення нове поняття.
3.Чітко визначитися
в розумінні явища, яке є об’єктом дослідження, усвідомити його структуру,
функції та зв’язки.
4.Дати критичний
аналіз взаємозв’язку елементів, які вивчаються, та узагальнити (синтезувати)
отримані знання в гіпотезу дослідження.
5.Чітко і лаконічно
обґрунтувати основні моменти та методи теоретичної й емпіричної перевірки
гіпотези.
Гіпотеза наукового (магістерського) дослідження з
психології – це зроблене на основі аналізу наукових джерел, власних умовиводів
і спостережень припущення про основні напрями розв’язання наукової проблеми. У
ній важливо зазначити умови ефективності визначених результатів дослідження для
цілей оптимізації процесу підготовки у вищій школі.
Гіпотеза в науковому дослідженні може бути як проста
(традиційна), так і рівнева, що визначає також і припущення стосовно
впровадження в навчальний процес вищої школи.
Приклад: Тема: Формування
«Я-концепції» майбутнього психолога в умовах вищого навчального закладу.
Об'єкт дослідження: Особистісне становлення студента вищого навчального закладу як
майбутнього психолога.
Предмет дослідження: Особливості генезису «Я-концепції» майбутнього психолога в умовах
навчально-професійної діяльності.
Мета роботи: Виявлення
психолого-педагогічних умов формування позитивної «Я-концепції» студента
університету як майбутнього психолога.
Гіпотеза: Формування
позитивної «Я-концепції» студента як майбутнього психолога залежить від
загальних умов організації навчального процесу в університеті, якщо
діагностична й психокорекційна робота зі студентами поєднується з оптимізацією
взаємин у системі «викладач – студент».
Залишається навести основні методологічні вимоги до
постановки завдань дослідження:
1.Завданнями
дослідження називаються проблемні запитання, відповіді на які необхідні для
досягнення мети дослідження.
2.Постановка,
формулювання і послідовність викладу завдань дослідження повинна чітко
відповідати його темі, об’єкту, предмету, меті та гіпотезі.
3.Сукупність
поставлених у дослідженні завдань повинна бути мінімальною, достатньою для
досягнення мети дослідження.
Одним
із завдань дослідження може бути, наприклад, «Окреслити параметри, показники,
ознаки та критерії професійного мислення майбутнього педагога».
2. Метод
дослідження. Класифікація методів дослідження.
Ніякою кількістю експериментів неможливо довести
теорію; але достатньо одного експерименту, щоб заперечити її.
Альберт Ейнштейн, німецький фізик
Реалізація системного підходу при вивченні проблем
психології вищої школи передбачає розробку системи методів
науково-психологічного дослідження.
Метод дослідження – (від гр. μέυοδλξ – шлях дослідження, спосіб пізнання) –
нормативний обґрунтований спосіб проведення наукового дослідження. Це шлях
наукового пізнання, який випливає із загальних теоретичних уявлень про сутність
об’єкта дослідження.
Розуміння, визначення і вибір методів дослідження
залежать від загальнонаукової та конкретно-наукової методології.
Психологія вищої школи фактично використовує всі методи
і конкретні методики, які застосовуються в тих галузях психологічної науки, з
якими вона пов’язана (вікова і педагогічна психологія, соціальна психологія,
психологія особистості та ін.).
Методи збору емпіричних фактів обираються за цілями та
завданнями дослідження:
§
описати факти:
спостереження, аналіз продуктів діяльності, бесіда, інтерв’ю, анкетування,
вивчення життєвого шляху (біографічний метод) та ін.;
§
виміряти психічні
явища – тести;
§
визначити
особливості – констатувальний (природний або лабораторний) експеримент;
§
знайти фактори,
виявити психологічні умови розвитку та перетворити явище – формувальний
психолого-педагогічний експеримент.
Для наукового вирішення психологічної проблеми зазвичай
використовується комплекс методів, розробляється і реалізовується певна методика
(сукупність методів у дії).
1. Організаційні (порівняльні,
лонгітюдні, комплексні).
Порівняльний метод ("поперечний зріз"): зіставлення окремих
властивостей в осіб різного віку з метою вивчення динаміки психічних явищ (А.О.
Смірнов). Вимагає конкретних критеріїв у формуванні вибірки досліджуваних (за
рівнем освіти, належністю до певної соціальної групи тощо).
Лонгітюд: багаторазове обстеження одних осіб протягом тривалого періоду,
який вимірюється іноді десятками років (В.І. Абраменко, O.P. Лурія). Передбачає
роботу зі стабільною групою. Як наслідок, існує ймовірність звикання дослідника
до групи, що часто виявляється в некритичному осмисленні отриманої інформації.
У практиці педагогічної діяльності типовим прикладом життєвого лонгітюду
є праця класовода, яка демонструє особливе соціальне значення професії вчителя
початкових класів.
Комплексний метод передбачає поєднання лонгітюду та порівняльного
методу), розробку і впровадження дослідницьких програм, у яких беруть участь
представники різних наук (С. Вітбурн, нар. 1933).
2. Емпіричні методи (спостереження, експеримент, самоспостереження; психодіагностичні:
тести, опитувальники - бесіда, анкета; аналіз продуктів діяльності; біографічні
методи: аналіз життєвого шляху, документації, свідчень особистості та
очевидців).
Основним методами у віковій психології вважаються спостереження,
експеримент, самоспостереження.
Спостереження - це фіксація даних за заздалегідь продуманим планом без активного
втручання спостерігача в перебіг подій. Об'єктом спостереження може бути
поведінка, діяльність особистості в різнопланових ситуаціях, зміст яких
попередньо визначається.
Види спостереження:
1) за місцем проведення: лабораторне (у спеціально створених умовах) і
природне (у звичних умовах);
2) за контактом: безпосереднє і опосередковане;
3) за стилем взаємодії з об'єктами: включене і приховане;
4) за метою: випадкове і цілеспрямоване;
5) за рівнем організації діяльності: вибіркове і суцільне;
6) за способом фіксації результатів: констатувальне, оцінювальне тощо.
Основні вимоги до спостереження:
1) планомірність;
2) відсутність у спостерігача тенденційності, упередженості та
суб'єктивізму;
3) самоконтроль спостерігача;
4) об'єктивний аналіз отриманих результатів незалежно від ставлення до
тих, за ким спостерігали.
Особливим видом
спостереження є батьківські щоденники (Є. Станчинська, В. Рибникова-Шилова, Н.
Менчинська та ін.).
Самоспостереження, можливості якого формуються, починаючи з кризи
"З років", у віковій психології є показником здатності особистості
критично та адекватно оцінювати власні домагання, успіхи, невдачі.
Експеримент є методом збору фактів в умовах, які
забезпечують активний прояв психічних явищ, що вивчаються. Передбачає активне
втручання дослідника в процес роботи. Експерименту, як правило, передує
вироблення гіпотези, яка визначає його зміст і реалізацію. За П.В. Копніним,
експеримент має всі необхідні ознаки практичного оволодіння дійсністю з боку
людини, оскільки з його допомогою відбувається відтворення на практиці явищ,
які її цікавлять (С.Д. Максименко).
Види експерименту (залежно
від умов проведення):
1) лабораторний:
здійснюється в штучних умовах, зокрема в психологічних лабораторіях, обладнаних
відповідною апаратурою, яка реєструє певні показники психічних явищ;
2) природний: нейтралізує
негативний вплив емоційної напруженості та прогнозованого реагування, яке
виникає в лабораторних умовах дослідження.
Природний експеримент був.
запропонований у 1910 році на І Всеросійському з'їзді з експериментальної
педагогіки (О.Ф. Лазурський, 1874-1917). Як правило, доповнюється бесідою. Його
різновидом є експериментальне навчання, коли школярі вивчаються безпосередньо в
процесі навчально-виховного процесу з метою активного формування в них певних
психологічних особливостей (С.С. Степанов).
Особливими видами
природного експерименту є лонгітюд, зміст якого полягає у створенні звичних для
респондентів умов з метою зниження напруженості в експериментальних ситуаціях
(О.Ф. Лазурський) та близнюковий метод як порівняльне вивчення умов розвитку і
навчання одно яйцевих близнюків (А. Гезелл, O.P. Лурія, Ф.Я. Юдович), які,
маючи однаковий генетичний код, дозволяють установити зміст впливу на
особистість різнопланових соціальних чинників. Уперше близнюковий метод був
запропонований Ф. Гальтоном (1875). На сьогодні в науковій літературі описано
більше 130 пар монозиготних близнят.
Основні недоліки методу:
1) труднощі в приховуванні
експериментальних завдань;
2). практично неможливо
застосувати точний кількісний аналіз до отриманих результатів, які
протоколюються лише в кінці окремих етапів роботи.
У віковій психології
експерименти, які передбачають розв'язання навчально-виховних проблем,
називаються психолого-педагогічними. Результати психолого-педагогічних
експериментів характеризуються, порівняно з лабораторними, високою ймовірністю
погрішності.
Залежно від рівня
втручання в перебіг вивчення психічних явищ експеримент є констатувальним
(отримання результатів про рівень розвитку певних психічних явищ), формувальним
(цілеспрямований вплив на особистість із метою формування в неї певних
якостей), контрольним (зіставлення результатів у різних групах з метою
з'ясування ефективності запропонованих авторських методик).
У цілому експеримент має
класифікаційні критерії, аналогічні до спостереження.
. Тести (англ. test - проба, перевірка, випробування) - стандартні
методи, які полягають у використанні стандартних запитань, отриманні
стандартних відповідей і стандартній обробці інформації. Тести є основними
інструментами психодіагностичного дослідження, з допомогою яких досягається
постановка психологічного діагнозу.
За Р. Пенто і М. Гравітц
(1972), слово "тест" походить із старофранцузької мови та є синонімом
слова "кухоль" (лат. testa - ваза з глини). Автором перших тестів
вважається Ф. Гальтон, який створював техніку вивчення індивідуальних
відмінностей (1869,1874, 1890). Згодом термін "тест" був
обґрунтований у дослідженнях Д. Кеттела (1890). Особливий внесок у розробку
тестів здійснила А. Анастазі (1982), праці якої називають енциклопедією західноєвропейської
психології.
Застосування тестів
вимагає від дослідника спеціальної підготовки. На практиці їх часто підміняють
анкетами, що призводить до спрощеного, вульгарного розуміння їх призначення.
Суспільною домінантою, яка
спотворює "тест", є введення на початку 1990-х років цього поняття
для найменування завдань, адресованих абітурієнтам вищих навчальних закладів..
Такі завдання є елементами тестових технологій, але їх неприпустимо називати
тестами.
Опитувальники: анкета,
інтерв'ю (запозичені з соціальної психології) і бесіда (запозичена з
педагогіки).
Особливе місце в системі
опитувальників належить соціометрії,
яка з'ясовує структуру між особистісних стосунків у групі, та референтометрії,
метою якої є виявлення значущих осіб (груп) для особистості (обидва методи
також запозичені із соціальної психології).
3. Методи обробки даних (кількісні, або
статистичні; якісні, або аналітичні). Наприклад:
1) шкала найменувань
(номінальна шкала): визначення або класифікація об'єктів;
2) порядкова (ординальна)
шкала: демонстрація природної послідовності подій; пов'язана з операцією
впорядкування (шкала шкільних оцінок); її показники не є результатами
кількісних вимірювань, а характеризують якісні відмінності (у психології
використовуються найчастіше);
3) інтервальна (кількісна
шкала): позначення спеціально розроблених критеріїв; особливим її видом є
альтернативна (дихотомна) шкала, яка має тільки два значення (0-1 або 1-2),
тому її можна розглядати як рівномірну інтервальну шкалу; може бути перетворена
на шкалу відношень, якщо зафіксувати точку відліку (як правило, цей показник
"нуль").
4. Інтерпретаційні методи:
1) генетичний: дослідження
показників розвитку (виокремлення фаз, стадій, кризових періодів у становленні
новоутворень); установлює "вертикальні" (генетичні) зв'язки між
рівнями розвитку; історично виник унаслідок .утвердження в науці, починаючи із
XVII ст., ідеї розвитку: у математиці - диференційного обчислення, у геології
теорії Ч. Лайєля (1797-1875), у космогонії - гіпотези І. Канта (1724-1804) та П.
Лапласа (1749-1827), у біології - теорії Ч. Дарвіна тощо;
2) структурний: визначення
"горизонтальних" (структурних) зв'язків між усіма відомими
характеристиками особистості установлює типові і нетипові особливості розвитку.
Існують також інші
класифікації, які здебільшого відображають авторські позиції. Однак, як
правило, їх об'єднує визнання пріоритетності загальнонаукових методів -
спостереження, експерименту, самоспостереження. Решта методів здебільшого мають
статус "додаткових" (або "допоміжних").
3. Методика
дослідження.
Методика дослідження як конкретне втілення методу – вироблений спосіб організації
взаємодії суб’єкта і об’єкта дослідження на основі конкретного матеріалу й
визначеної процедури.
У методиці дослідження конкретизується мета, предмет
дослідження, а також показники вимірюваного явища, умови проведення роботи,
засоби фіксації експериментальних показників і процедура аналізу та
інтерпретації одержаних даних. На основі одного й того ж методу (наприклад,
спостереження, бесіда тощо) може бути створена велика кількість методик, адже
вона існує лише в логіці конкретного дослідження. Методика дослідження як
конкретизація методу – це наповнення його конкретним змістом. У методику
входить визначення тієї частини психічної реальності, яка повинна досліджуватися
методами науки.
Розробляючи план експериментального дослідження,
можна обрати один із трьох його шляхів:
1.Лонгітюдний
план (шлях, зріз): вивчаються
одні й ті ж піддослідні протягом тривалого часу та поетапно проводиться аналіз
із порівнянням результатів зрізів. Піддослідних порівнюють із самим собою через
певний час у різні періоди життя, а тому їх не потрібно групувати, зіставляти
за різними параметрами. Проте це дослідження потребує тривалого часу й чималих
фінансових затрат (переважно використовується американськими психологами).
Відоме масштабне лонгітюдне дослідження, проведене під керівництвом Б. Г.
Ананьєва, яке виявило великі потенційні можливості розвитку особистості в її
студентський період життя.
2.Поперечний план реалізовується методом порівняння окремих груп
піддослідних різного віку. Таке дослідження нетривале в часі, дешевше,
керованіше. Проте потрібні суворіші вимоги до вибору піддослідних, до розробки
експериментальних завдань тощо. В основі лежить порівняльний аналіз (наприклад,
порівнюється коефіцієнт інтелекту студентів 1, 2, 3, 4-х курсів).
3.Можна
застосовувати комбінований план, коли піддослідними є люди різних
вікових груп, але за однією з них (наприклад, одна експериментальна група
студентів) проводиться тривале спостереження (лонгітюдне дослідження), а
наприкінці порівнюється результати з іншою (контрольна група). Такий
комбінований план застосовується, щоб виокремити ефекти хронологічного часу від
ефектів історичного часу. Прикладом цього може бути дослідження А. М. Прихожан,
Н. М. Толстих «Підліток у підручнику та в житті», в якому вони порівнюють
сучасних підлітків з їх характеристиками, які їм свого часу дала Т. В.
Драгунова та інші психологи.
Для обробки одержаного дослідницького матеріалу застосовують
відомі в психологічній науці статистичні методи: кореляційний аналіз – числове
співвідношення двох різних змінних; факторний аналіз – для визначення
спорідненості окремих психологічних тестів на основі порівняння коефіцієнтів
кореляції кожного з них. Ефективність вимірювання незалежно від умов проведення
визначається поняттям «надійність» і «валідність».
Надійність –
ступінь узгодженості результатів, які дослідник одержує при багаторазовому
застосуванні методики виміру. Надійна міра заслуговує довіри, дає стійкі
результати, які можна відтворити. Наприклад, тест художніх (музичних)
здібностей повинен оцінювати конкретних людей саме так, як і раніше, скільки б
разів його не повторювали. Перевірені методи застосовуються не одним поколінням
дослідників. Якщо тест не надійний, то на результати може вплинути навіть
настрій дослідника або піддослідного.
Валідність –
це показник точності, з якою методика вимірює те, для чого вона створена, а
також адекватність методу поставленому завданню дослідження.
Особливо надійними та валідними повинні бути тестові
методики, які зараз широко застосовуються для оцінки інтелектуальних здібностей
(коефіцієнт IQ) або для професійної придатності. При дослідженні студентів
широко застосовуються анкети та опитувальники. Проте, щоб здобути за допомогою
цих методів надійні результати і об’єктивні висновки, збирають велику кількість
фактів на основі великої вибірки досліджуваних.
Вимоги стосовно інтерпретації зібраного матеріалу:
1.Потрібно чітко
визначити понятійний апарат, яким дослідник оперує, бо в науці є різні
тлумачення наукових понять і різні підходи до їх застосування. Саме тому треба
зробити застереження, в якому значенні застосовано поняття (наприклад, поняття
«виховання» застосовується у вузькому і широкому розумінні).
2.Має значення також
ступінь узагальнення. Дослідження проводиться в конкретних умовах, із
конкретними людьми, тому й висновки повинні поширюватися на аналогічні групи
людей (за віком, які перебувають в аналогічних умовах тощо). Наприклад,
студенти та молодь, яка вже працює.
3. Дуже уважним треба
бути, встановлюючи зв’язки причинності. Коли зв’язок тісний, тобто два явища
корелюють між собою, досить легко допустити помилку, що одне явище є причиною
іншого.
Причинність –
це такий зв’язок між двома змінними величинами, коли зміна однієї з них викликає
зміну іншої. Наприклад, «перегляд телефільмів зі сценами насильства –
агресивність молоді», «фізичне покарання – агресивність дитини» тощо. А
можливо, агресивність людини є вродженою? (ген агресивності).
Коли факти статистично оброблені, математично вивірені
та згруповані, дослідник їх пояснює, тлумачить і роз’яснює, тобто інтерпретує.
Методи інтерпретації: а) генетичний метод – інтерпретація зібраного матеріалу в
характеристиках розвитку (фази, стадії, критичні моменти) – виявлення
«вертикального» генетичного зв’язку (філогенетичний, онтогенетичний); б)
структурний метод – виявлення «горизонтального» структурного взаємозв’язку
(класифікація, типологія).
Щоб отримані результати і висновки були достовірними
щодо умов, які визначали результати експерименту, дані експериментальної групи
порівнюють із кінцевими результатами контрольної групи, де ці умови не
задавалися.
Існують також вимога до інструкції для піддослідних при
проведенні дослідження. Вона повинна бути чіткою та однозначною.
Експериментатор повинен добре її вивчити напам’ять (а не читати плутаючись).
Потрібно
також продумати схему ведення протоколу, форму записів, їх послідовність і
обсяг, наявність об’єктивних даних про досліджуваних. Запис відповідей
респондентів повинен бути дослівним, «фотографічним», не змінювати й не
перекручувати їх (пряма мова, а не зворотна!), без виправлення помилок.
Важливою буває навіть інтонація (добре, якщо використовується аудіозапис).
Потрібно фіксувати емоції та всі дії піддослідних, особливості їх поведінки.
4. Дослідницькі
вміння. Етика дослідника.
На початку дослідження потрібно встановлювати довірливі
дружні стосунки. Не можна займати позицію того, хто перевіряє. На успіхи і
невдачі треба реагувати стримано, емоційно нейтрально. Якщо хвалити, то за
старанність і роботу. Краще не говорити про помилки (за винятком, коли це
потрібно за умовами експерименту).
Темп проведення бесіди повинен відповідати
індивідуальним особливостям піддослідного (давати час подумати, якщо це
потрібно). Уникати всього того, що відвертає увагу.
Етика наукового дослідження або
принципи гуманізму при психологічному дослідженні:
1.Неприпустимо
завдавати шкоди ні психічному, ні фізичному здоров’ю піддослідних.
2.Не посягати на
основні права людини, особливо коли досліджуються діти або люди поважного віку,
тобто ті, хто дуже від когось залежні («Не зашкодь!»).
3.Дослідник повинен
спиратися на позитивне, шукати резерви для вдосконалення та створювати умови
для реалізації прихованих можливостей. Навіть коли результати негативні,
піддослідний повинен відчувати свою значущість, бути впевненим у досягненні
позитивного результату наступного разу.
4.Етика наукового
дослідження передбачає попередню згоду людини (з 8-річного віку) брати участь у
дослідженні. Добровільна участь і одержана від піддослідного інформація ніяк не
винагороджується.
5.Потрібно
дотримуватися конфіденційності виявлених результатів, зокрема про можливі
наслідки дослідження, особливо при таких негативних оцінках: «низький рівень»,
«схильний до агресії», «низька самооцінка» тощо, а також неадекватно високих
показниках. Хоча учасники дослідження мають право отримувати інформацію про
себе, але в формі, доступній їхньому розумінню. Одночасно обережно треба
ставитися до їх психічного здоров’я.
6.Потрібно
організовувати дослідження (особливо для молодших) цікавим, забавним, рівним
для всіх учасників та інформативним (особливо для старших).
7.Діяльнісний підхід
до вивчення психіки полягає в дослідженні студента в різних видах діяльності,
особливо в навчально-професійній діяльності – провідній діяльності
студентського віку.
Дослідницькі
вміння викладача-дослідника:
1.Уміння виокремити
проблемну ситуацію, побачити її. Для цього необхідні знання теорії стосовно
проявів явища та критеріїв його оцінки.
2.Уміння точно
сформулювати питання відповідно до проблемної ситуації. До того ж уникати
узагальнень на основі поодиноких фактів, а також висувати пояснювальні
припущення для належного тлумачення фактів, особливо якщо одержані факти не
відповідають гіпотезі. Важливо фіксувати суперечності в отриманій інформації.
3.Уміння аналізувати
і співвідносити різні тлумачення понять, знаходити пояснення суперечливим
думкам.
4.Володіти різним
інструментарієм пояснення (аналіз, порівняння, узагальнення, конкретизація,
систематизація тощо).
5. Володіти
понятійним апаратом науки, чітко визначати зміст поняття, яке використовується
в дослідженні.
6.Наукова
проникливість, здатність критично оцінити добуті результати та визначити
перспективи подальшої розробки проблеми.
Отже, психологія вищої школи як наукова галузь
психологічної науки володіє всім спектром методологічних засобів (методів і
прийомів) для дослідження всього загалу психологічних проблем, розв’язання яких
сприяють вдосконаленню навчально-виховного процесу у ВНЗ, підвищенню якості
вищої освіти та особистісному зростанню майбутніх фахівців.
Немає коментарів:
Дописати коментар